«Великий терор», який  отримав назву за книжкою Роберта Конквеста «The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties» («Великий терор: сталінські чистки 30-х років»), розпочався влітку 1937 року за безпосередньою вказівкою Йосипа Сталіна.

Український інститут національної пам'яті (УІНП) називає «Великий терор» масштабною кампанією масових репресій громадян, що була розгорнута в СРСР у 1937–1938 роках з ініціативи керівництва СРСР та особисто Йосипа Сталіна для ліквідації реальних і потенційних політичних опонентів, залякування населення, зміни національної та соціальної структури суспільства. «Наслідками комуністичного терору в Україні стало знищення політичної, мистецької та наукової еліти, деформація суспільних зв’язків, руйнування традиційних ціннісних орієнтацій, поширення суспільної депресії й денаціоналізація», — зазначає УІНП.

 2 червня 1937 Політбюро ЦК ВКП (б) прийняло постанову ПБ-51/94 «Про антирадянські елементи», відповідно до якої 5 серпня 1937 вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, який поклав початок масових репресій -  наймасштабнішої за всю радянську епоху «чистки» суспільства від елементів, які не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредаґував сам Сталін.  ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню. У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). “Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання (!) за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити ліміти, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани” (!). Нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався до Москви за таким збільшенням. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в.о. наркома Александр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.  Дія “трійок” поширювалася на всі категорії населення. Під репресії потрапили “куркулі“, “кримінальники”, “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти” – тобто й українська інтеліґенція, яка, за визначенням Сталіна, „не заслуговувала довір’я”.

Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання, не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити привезеним з Росії та нововиведеним “совєтскім народом“.

На виконання згаданої Постанови «чистка» відбулася і в концтаборах та тюрмах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1.825 в’язнів. Одна група, 507 в’язнів, була розстріляна під Ленінґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу» (1.111 осіб) стала відомою лише в 1997 році: капітан Матвєєв з помічниками розстріляв його 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада в урочищі Сандармох на півдні Карелії. Серед 290 вбитих українців – творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз та інші  видатні українські письменники, митці, науковці. За кілька днів була знищена перспектива непровінційної, модерної, передової, європейської України. Особлива підступність радянської репресивної машини полягала в тому, що вона не просто вчиняла злочини з мільйонами жертв, але й навчилася убивати пам'ять про них в масовій свідомості. Так було з Голодомором, так стало і зі знищенням української інтелектуальної еліти.

1937 рік – це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від найвищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто.

За 15 місяців кампанії,  яка була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони.  До середини листопада 1938 року без суду було винесено 681692 смертних вироки, які виконувалися негайно. Згідно розсекречених архівів і документів СБУ, в Україні з 1935 по 1951 рік жертвами розкуркулення стали понад 2 млн. 800 тис. людей. У 1936 році заарештували 15717 осіб, у 1937-му - 159537, в 1938-му - 106096, в 1939-му - 11744. Близько 16,5 тис. чоловік в 1937-му було розстріляно.

Биківнянські могили під Києвом – найбільш живий свідок комуністичного терору, найнеспростовніший доказ злочину проти людства, такого ж масштабного, як і ті, що вчинені в Катині, Аушвіці, Бухенвальді, Бабиному Яру, на Соловках.  У Биківні кожен клаптик просякнутий невинною кров’ю українців, а також жителів інших народів тодішньої УРСР, за національністю росіян, поляків, євреїв та інших.

«Тут вбивали не «ворогів народу», не «шпигунів», «диверсантів», а селян і робітників, вчителів, священиків, науковців і головне – письменників. Намагаючись вбити душу нашого народу. Тут позбавляли життя цілий народ, який за кілька років до того не встигли знищити Голодомором», – підкреслював в одному зі своїх   виступів Президент України.

Результат Великого терору – девальвація цінності людського життя і свободи, руйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім`ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам із молохом терористичної держави…

Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні за часи радянської влади не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як “постгеноцидний”. На його думку, процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности. Аж тепер Україна прокинулась – коли спадкоємниця СССР, Росія, чинить відверту аґресію проти української держави, прагнучи стерти її з лиця землі, а нас, українців, втягнути в примарний «русский мир». Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу.

Агресія більшовицької Росії проти УНР, справа СВУ, Голодомор, знищення української інтелігенції під час Великого терору, масові депортації із Західної України, колосальні жертви українців в Другій світовій війні – все це послідовні ланки політики Москви, спрямованої на повне упокорення України.

Усе це мало на меті повністю деформувати, спримітивізувати й асимілювати унікальний національно-культурний простір України, довести його до стану хуторянсько-провінційного маргінесу того, що ми сьогодні називаємо "русскім міром".  Всі репресії, вчинені Кремлем в Україні, мали не тільки політичне, але й передусім національне підґрунтя. Репресії проводилися по всьому СССР, але геноцид у поєднанні з лінгво- і культуроцидом здійснювався тільки в Україні – з метою поневолення і знищення свободи.

Чи не всі наші нинішні біди й проблеми безпосередньо пов’язані зі страшними втратами минулого. Ми не зможемо дати відповідь на всі виклики сьогодення, якщо не відновимо наш мовний, культурний і ментальний простір, не відродимо нашу національну ідентичність.

Починаючи з 2007 року річниця початку Великого Терору (5 серпня) і день пам`яті Соловецького етапу (27 жовтня) відзначаються в Україні на державному рівні, відповідно до Указу Президента України В. Ющенка від 21 травня 2007 року № 431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років».

У березні цього року Президент Петро Порошенко видав указ «Про заходи у зв’язку з 80-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937–1938 років». Метою цих заходів є гідне вшанування пам’яті жертв «Великого терору»,  донесення до українського суспільства та світової спільноти об’єктивної інформації про злочини, вчинені у XX столітті комуністичним тоталітарним режимом на території України.