День пам'яті та примирення і День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні — пам’ятні дати в житті українського народу, які відзначають 8 та 9 травня, в річницю капітуляції нацистської Німеччини, і які символізують не тріумф переможців над переможеними, а є нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна намагатись розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією.

Відповідно до Указу Президента України, підписаного в 2015 році, метою відзначення є «гідне вшанування подвигу українського народу, його визначного внеску в перемогу Антигітлерівської коаліції у Другій світовій війні та висловлення поваги всім борцям проти нацизму».

Загалом у Другій світовій війні загинув кожен п’ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% від загальної кількості.

Загальні демографічні втрати України - включно з убитими, жертвами концтаборів, депортованими та евакуйованими - становлять не менше 14 млн. чоловік. З 41,7 мільйона людей, які мешкали до війни в УРСР, на 1945 рік залишилося тільки 27,4 мільйони чоловік.

У результаті бойових дій в Україні було зруйновано понад 700 міст і містечок, десятки тисячі сіл. Київ знищено на 85%, Харків - на 70%, великої розрухи зазнали Дніпропетровськ, Запоріжжя, Полтава, повністю знищено Тернопіль. Було зруйновано 2 млн. будинків, унаслідок чого понад 10 млн. людей залишилися безпритульними. Загалом матеріальні втрати України під час війни становили 285 млрд. крб., або 100 млрд. доларів.

Друга світова війна повністю змінила етнічне обличчя українського суспільства. З України зникли такі впливові раніше національні меншини, як німці (виселили на схід СРСР або виїхали на Захід в Німеччину.), кримські татари, що впродовж віків були важливим фактором історії причорноморського регіону, в 1944 році вони були депортовані з Криму в Середню Азію, із майже 3 млн. українських євреїв війну пережили 800 тис. осіб (згодом 140 тис. з них виїхало до Польщі), із 2,5 млн. поляків до 1950 р. залишилося менше 400 тис. Натомість, кількість росіян із довоєнних 4 млн. зросла за перше повоєнне десятиліття до 7 млн. осіб.

За роки війни до лав Червоної армії було мобілізовано понад 7 млн. громадян Української РСР, що становило майже 23 відсотки особового складу Збройних Сил Радянського Союзу. Тільки протягом другої половини 1941 р. – першої половини 1942 р. Україна дала Червоній армії та Військово-Морському флоту З млн. 185 тис. солдатів та офіцерів. Для боротьби проти диверсійних ворожих груп на території республіки було створено 657 винищувальних батальйонів чисельністю 160 тис. чоловік. Переважна частина особового складу цих формувань згодом увійшла до регулярних з'єднань Червоної армії. Сотні тисяч юнаків та дівчат, а також людей, які не підлягали мобілізації, входили до загонів місцевої протиповітряної оборони.

2072 українці стали Героями Радянського Союзу (найвищий на той час ступінь відзнаки), серед 113 двічі Героїв Радянського Союзу  є імена 32 синів України. Український льотчик Іван Кожедуб, який збив 64 німецьких літаки, став тричі Героєм.

Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин, зокрема, багато з них служило в американській й канадській армії (в останній їх нараховувалося 40 тис.). Вони воювали і в французькому Русі опору. Тисячі українців служило у польській армії генерала Владислава Андерса і брали участь у військових діях на британській стороні у Єгипті, Лівії й Італії. Також західні українці становили 2% складу польської дивізії ім. Тадеуша Костюшки та 70% чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи. Серед 589 нагороджених однією з найвищих відзнак того часу - медаллю «Золота Зірка» за битву за Берлін, 100 осіб - українці.

Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За Україну воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння на українських землях намагалася продемонструвати свою прихильність до українства, але єдиним справді українським суб’єктом у роки війни був визвольний рух.