За найбільш вірогідними оцінками істориків, депортації зазнали понад 194 тисячі кримських татар. 24 червня їх долю розділили понад 15 тисяч греків, 12,4 тисячі болгар, 9,6 тисяч вірмен.

Число спецпереселенців поповнилось у 1945 р., коли, по закінченні війни солдати й офіцери, які воювали з фашизмом, теж були оголошені «зрадниками» і направлені на заслання, до своїх сімей.

Кримських татар депортували у віддалені райони Сибіру, Уралу, Середньої Азії, де вони опинилися без документів, в умовах комендантського режиму, без права пересування навіть з метою пошуку загублених при виселенні сімей.

Важкі умови побуту у спецпоселеннях, які ускладнювалися незвичним кліматом та інфекційними захворюваннями, призвели до масових захворювань і смертності депортованих, що посилювалося фактичною відсутністю медичного обслуговування.

ХХ з’їзд КПРС (лютий 1956 р.) відкрито засудив політику депортацій. Відповідно до рішень з’їзду  Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом від 27 березня звільнила з обліку спецпоселенців кримських болгар, греків та вірмен, а 28 квітня 1956 р. видала Указ „Про зняття обмежень щодо спецпоселення з кримських татар, балкарців, турків - громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни”. Проте зазначені укази все ще забороняли депортованим повертатися у Крим.

У січні 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР скасувала  заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на місця їх колишнього проживання.

Повернення кримських татар до Криму набуло масового характеру, починаючи з 1987 р.  На початку 1990 рр. кримські татари стали третьою за чисельністю етнічною групою Криму.

Репатріанти поверталися на територію, де їхні колишні поселення і помешкання були зайняті, а можливості працевлаштування обмежені або й зовсім відсутні. Потрібні були оперативні й дієві заходи влади для забезпечення прибулих житлом, роботою, установами соціальної інфраструктури – закладами охорони здоров’я, освіти, культури, дозвілля тощо. В умовах соціально-економічної кризи на всьому посткомуністичному просторі розв’язання згаданих проблем ставало дуже складним завданням. Облаштування на Батьківщині тих, хто поверталися з місць депортації, вимагало величезних коштів.

Україна з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

У 1992-2013 роках процес репатріації в Україну колишніх депортованих за національною ознакою осіб відбувався в рамках Угоди з питань, пов’язаних з відновленням прав депортованих осіб,  національних  меншин  і  народів,   що  була  укладена  у  1992 р. у м. Бішкек (Киргизстан) країнами-учасницями Союзу Незалежних Держав (так звана Бішкекська угода) та пролонгована у 2003 р. у м. Санкт-Петербург на наступний десятирічний термін.

З метою вирішення питань інтеграції репатріантів Урядом України 25 січня 2002 р. було ухвалено «Програму сприяння соціальному становленню та адаптації кримськотатарської молоді на 2002-2005 роки» та 11 травня 2006 р.   ухвалено «Програму Кабінету Міністрів України з розселення та  облаштування  депортованих  кримських татар і осіб інших  національностей, що  повернулися  в  Україну   на  проживання,  їх  адаптації  та  інтеграції  в  українське  суспільство  на  період  до  2010  року»,  яку  було  подовжено  відповідною  постановою  КМУ  на  період  до 2015 р.

До окупації Російською Федерацією АР Крим у лютому-березні 2014 р. Україна фактично за рахунок власних ресурсів здійснювала масштабну роботу, спрямовану на вирішення соціально-економічних проблем кримських татар та осіб інших національностей, які поверталися на постійне проживання до Криму.

Починаючи з 1991 р., у Державному бюджеті України окремим рядком передбачалися видатки на облаштування репатріантів. Бюджетні кошти спрямовувалися, головним чином, на будівництво житла, інженерних комунікацій, об’єктів соціально-культурного призначення. Загальна сума видатків з Державного бюджету України на облаштування колишніх депортованих за національною ознакою громадян станом на кінець 2013 р. становила понад 1270 млн. грн. (понад 158 млн. дол. США).

Унаслідок анексії АР Крим Російською Федерацією процес репатріації та суспільної інтеграції колишніх депортованих кримських татар фактично перервався. Над багатостраждальним кримськотатарським народом знову нависла загроза насильства та терору. Кремль та самопроголошена кримська влада з кожним днем збільшують тиск на представників кримськотатарського народу, зростає число злочинів проти його представників.

26 квітня цього року так званий "Верховний суд" незаконно окупованої Росією Автономної Республіки Крим та м.Севастополь задовольнив позов псевдо «прокурора» про заборону Меджлісу кримськотатарського народу, визнавши його діяльність екстремістською.

Це безпрецедентне репресивне за своєю суттю рішення є черговим кричущим доказом системних переслідувань кримськотатарського народу у зв’язку з його принциповою позицією щодо російської окупації Криму.

Ототожнення Меджлісу з екстремістською організацією відкриває шлях для  посилення дискримінації кримських татар та усіх інших незгодних з політикою Кремля.

Заборона Меджлісу - ключового органу національного самоврядування кримських татар, в основі діяльності якого лежить принцип ненасилля - стало черговим виявом грубого порушення окупаційною владою фундаментальних прав і свобод людини, в тому числі, Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації.

 Ситуація, що складається, в черговий раз засвідчує нагальну необхідність більш активних дій міжнародного співтовариства для захисту прав людини в окупованому Криму та забезпечення безперешкодного доступу міжнародних правозахисних організацій з метою здійснення моніторингу стану дотримання прав людини.

Україна закликає міжнародне співтовариство покласти край російській агресії проти України, підтримати кримських татар, які опинилися у вкрай скрутному становищі в окупованому Криму. Крим був, є і буде невід’ємною складовою України, так само, як кримськотатарський народ – органічною частиною українського народу.